Маловідома історія шампанського. Чому революцію ігристого вина робили вдови

На околиці північно-східного французького міста Реймс звивисті дороги ведуть до замку, оточеного полями. Біля нього припарковані автомобілі, а довкола - тиша і спокій. Справжнє дійство відбувається на глибині майже 20 метрів під землею.

Цей підземний світ складається із понад 200 км підвалів із мільйонами пляшок шампанського, вишикуваних уздовж кам'яних стін, без етикеток і з написами "Тут був...", які на товстому шарі пилу залишили туристи.

Деякі стоять догори дриґом, в ланцюгах, і світяться у напівтемряві підвалів на тлі тунелів, які, здається, ведуть у нікуди. Інші складені в невеликих печерах, закритих кованими воротами. Це - відправна точка світового ринку шампанського.

Й історично склалося так, що правили ним вдови.

Одні з найбільших інновацій у світі шампанського виникли завдяки винахідливості кількох жінок. У 19 столітті Кодекс Наполеона забороняв жінкам володіти бізнесом у Франції без дозволу чоловіка чи батька. Однак вдови були винятком із цього правила, що дало можливість зокрема Барбі-Ніколь Кліко-Понсарден, Луїзі Поммері та Лілі Боллінджер перетворити виноградники на імперії та остаточно трансформувати індустрію шампанського, назавжди змінивши спосіб його виробництва та продажу.

У 1798 році Барба-Ніколь Понсарден вийшла заміж за Франсуа Кліко, який тоді керував невеликим текстильним і винним бізнесом своєї сім’ї під назвою Clicquot-Muiron et Fils у Реймсі. Бізнес зазнав фінансового краху. Після смерті чоловіка у 1805 році Барба-Ніколь залишилася вдовою у віці 27 років і зробила нетрадиційний вибір - взяла на себе керівництво компанією.

"Це було дуже незвичне рішення для жінки її класу, - каже Тілар Маццео, історикиня культури та авторка книги "Вдова Кліко". - Для неї було дуже незвично мати бізнес, тому що їй це не було потрібно… Вона могла проводити своє життя у вітальнях та організовувати світські прийоми".

Відчайдушно потребуючи грошей для бізнесу, вона попросила у свого свекра суму, еквівалентну сьогодні приблизно 835 000 євро.

"Як не дивно, але її свекор погодився, - каже Маццео, - що, на мою думку, багато говорить про те, ким він її вважав і на що, на його думку, вона була здатна як жінка без досвіду в бізнесі".

Від самого початку Барба-Ніколь використовувала свій статус вдови як маркетинговий інструмент, що дало позитивні результати. Шампанський дім отримав назву Veuve Clicquot-Ponsardin – французьке слово veuve перекладається як "вдова".

"Слово "veuve" додавало певної респектабельності цьому напою… адже такі напої того часу асоціювалися з розпустою та дикими вечірками при королівських дворах", - пояснює Коллін М. Гай, авторка книги "Коли шампанське стало французьким: вино та формування національної ідентичності" та завідувачка кафедри мистецтва та гуманітарних наук Університету Герцога Куньшань у Цзяньсу, Китай.

Позначення "veuve" на пляшці принесло популярність, тож інші виробники шампанського, такі як Veuve Binet і Veuve Loche, незабаром наслідували цей приклад.

"Компанії, у яких не було вдови на чолі родини, створювали щось на кшталт "нефірмових" брендів, щоб наслідувати цю тенденцію", - каже Гай.

Попри те, що Барба-Ніколь пройшла чотирирічну практику у місцевого винороба, щоб краще навчитися розвивати бізнес, на початку 19 століття він знову опинився на межі краху. Вона отримала ще 835 000 євро від свого тестя, щоб врятувати його. Однак зробити це під час наполеонівських війн у континентальній Європі було нелегко, оскільки закриття кордонів ускладнювало переміщення продукції.

У 1814 році Барба-Ніколь розуміла, що у неї закінчуються варіанти. Зіткнувшись із банкрутством, вона звернулася до нового ринку: Росії. І хоча кордон Росії під кінець наполеонівських війн був закритий, вона вирішила прорвати блокаду.

"Вона пішла на цю величезну авантюру, знаючи, що якщо їй вдасться доставити свій продукт у Росію раніше за Жан-Ремі Мое, який був її головним суперником, вона зможе захопити певну частку ринку, - каже Маццео. - Інакше, щойно кордон буде офіційно відкритий, туди потрапить шампанське Moët, і воно продовжить залишатися домінантним гравцем на цьому дуже важливому російському експортному ринку".

Тож Барба-Ніколь контрабандою перевезла через кордон тисячі пляшок. Ризик був високий, оскільки був кінець сезону і спека могла зіпсувати шампанське. І якщо їх спіймають, то пляшки конфіскують, що призведе до ще більшого фінансового краху. На щастя, шампанське прибуло в ідеальному стані та стрімко захопило ринок".

"За 90 днів вона перетворилася з невідомого гравця [в Росії] на "Вдову" з великої літери", - каже Маццео.

З попитом виникла потреба швидко збільшити виробництво. Процес видалення мертвих клітин дріжджів з дна пляшок — необхідний крок у виготовленні шампанського після процесу витримки та бродіння — був виснажливим і негативно позначався на якості. Але Барба-Ніколь мала кращу ідею.

"Вона просто сказала своїм виноробам: "Віднесіть мій кухонний стіл у підвал – я хочу, щоб ви проткнули в ньому кілька дірок, і давайте просто перевернемо пляшки догори дном. Вам не здається, що це буде кращим способом видалити дріжджі? Дріжджі осідатимуть у горлечку пляшки, і ми зможемо їх видалити, це буде швидше, чи не так?", - каже Маццео. - Усі сказали: "Ні, ні, цього не можна зробити таким чином". Але вони погодилися.

І це спрацювало. Ця техніка стала відомою під назвою ремюаж і досі є важливою частиною процесу виготовлення шампанського.

Другою вдовою, яка зробила революцію в галузі, була Луїза Поммері. Народжена у 1819 році, Поммері вийшла на сцену шампанського наприкінці життя Кліко. Коли вона була маленькою, мати відправила її до школи в Англії – незвичний крок, який пізніше зіграє їй на користь.

"Її не просто навчили шити, - сказав принц Ален де Поліньяк, праправнук Луїзи Поммері. - Її мати дала їй освіту, незвичну для буржуазної дівчини того часу".

Після навчання вона вийшла заміж за Александра Поммері, який у 1856 році співпрацював з Нарсісом Грено, разом із яким вони створили шампанський дім Pommery et Greno. У 1858 році Александр помер. Для Луїзи Поммері наступний крок був очевидним. Через вісім днів після його смерті вона очолила бізнес.

"Втрутилася доля, і мадам Поммері була до цього готова", - каже де Поліньяк. - У неї був 15-річний син і немовля на руках, і замість того, щоб повернутися додому до матері, вона вирішила очолити бізнес".

Тоді як Кліко вирішила захопити Росію, Поммері була сповнена рішучості заволодіти англійським ринком.

У той час шампанське було надзвичайно солодким – деякі пляшки мали до 300 г залишків цукру порівняно з більш типовими 12 грамами сьогодні – і його подавали з льодом. Тому англійцям, які звикли до сухих вин, воно було не до смаку. Але Поммері зрозуміла, що зможе приготувати шампанське, яке їх полонить.

Її шампанське брют з’явилося на ринку в 1874 році. Його смак був виразно сухим, свіжим та ідеально збалансованим.

"Ідея полягала в тому, щоб виготовити вино, яке було б набагато кращим, з з витонченішим букетом, яке б довший час проводило у підвалах, - каже де Поліньяк. - І воно вибухнуло на англійському ринку, бо вони цього чекали".

Після смерті Луїзи Поммері в середині 20-го століття на сцені з'явилася Лілі Боллінджер.

Вона очолила шампанський дім Bollinger у 1941 році, коли помер Жак Боллінджер, її чоловік і власник бренду. У той час права жінок на володіння бізнесом все ще були обмежені (лише в 1965 році жінки отримали повне право на працевлаштування, банківську діяльність і управління активами), але вдови все ще були винятком.

"Вона вирішила взяти на себе управління, хоча могла б продати бізнес", – пояснює її двоюрідний племінник Етьєн Бізо.

Боллінджер привезла своє шампанське до США. Протягом трьох місяців вона сама об’їздила всю країну, розвозячи свої вина. Згідно з офіційною біографією Боллінджер, вона здобула таку популярність, що в 1961 році чиказька американська газета назвала її "першою леді Франції".

Кілька років потому Боллінджер випустила марочне шампанське R.D. за інноваційною технологією, витримуючи пляшку з осадом, мертвими дріжджами та виноградною шкіркою протягом тривалого періоду часу, а потім видаляючи осад із пляшки вручну.

"Я думаю, що незвичним у вдовах було те, що вони не одружувалися повторно, - каже Гай. - У певному сенсі, я думаю, вони не зробили цього, бо якби вони одружилися повторно, їм довелося б передати частину бізнесу своїм чоловікам… Вони втратили б свій юридичний статус, тому в певному сенсі це був спосіб зберегти свою незалежність".

Незалежність і креативність трьох вдів проклали шлях для наступних поколінь жінок, а їхні інновації увічнені у скляних пляшках.

"Ця група жінок справді дещо змінила – вони були піонерками, які брали участь у ключових моментах виробництва шампанського", – каже Мелані Тарлант, виноробка у дванадцятому поколінні та членкиня La Transmission, Femmes en Champagne, очолюваної жінками асоціації виробників шампанського. Вона виготовляє шампанське з низьким вмістом цукру, зазначаючи, що Поммері була першою, хто запровадив цю техніку, яку вона використовує й сьогодні.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!