Рік без дому. Як живуть маріупольські металурги з "Азовсталі"

Минув рік після захоплення росіянами Маріуполя, а металургів "Азовсталі", яким вдалося виїхати з міста, досі переслідують привиди минулого.

Іван Голтвенко стискає в руці перепустку зі старої роботи і ділиться враженнями про нову.

"Я сховав перепустку [коли тікав]. Зберігаю її, сподіваючись, що одного дня вона мені знову знадобиться", — каже він.

Іван - один з десятків робітників маріупольського металургійного заводу "Азовсталь", які розпочали нове життя в Кам'янському, за 270 км від Маріуполя.

"Азовсталь" стала осередком українського опору в оточеному Маріуполі. Там перебували тисячі цивільних і військових. Росіяни щоденно бомбардували та штурмувати цю територію.

Іван каже, що не знає, чи поверне Україна Маріуполь і коли це буде. Але він сумує за своїм старим життям.

І він такий не один. Колишніх металургів "Азовсталі" об'єднує ностальгія за втраченим життям.

"Саме це відчуваєш, коли зустрічаєш маріупольця", - усміхається інженер-ремонтник Олександр Шабанов.

Частина людей називають себе "маріупольською діаспорою". Вони згадують морські краєвиди рідного міста, літо, пляжі, риболовлю.

Керівники металургійного комбінату в Кам'янському кажуть, що в них працює близько 120 колишніх працівників з "Азовсталі" та іншого підприємства.

З понад 10 тисяч працівників "Азовсталі" лишилося менше половини, каже адміністрація.

Одні переїхали в інші куточки України чи за кордон. Інші загинули чи зникли безвісти.

Маріупольці згадують часи, коли війна їх не лякала. Жартують, що мали репутацію "крутих".

Перші бої в місті спалахнули в 2014 році. Після зіткнень з проросійськими силами влада ненадовго втратила контроль. Але люди запевняють: ніколи не думали, що місто впаде.

Маріуполь став основною мішенню військ РФ на шляху до створення сухопутного коридору між анексованим Кримом і окупованою Донецькою областю. Блокада і щоденні обстріли знищили місто майже повністю.

Іван каже, що він такого не очікував: "Ми думали, що буде, як у 2014-му, і ми зможемо це пережити".

Як і в інших членів "маріупольської діаспори", будинок Івана повністю зруйнований. І все, що там було, тепер просто спогад: сімейні фото, одяг, меблі.

"Все згоріло", - каже він.

Іван і деякі його колеги черпають сили у своїй спільноті та спогадах, але для інших це лише посилює травму.

"Що може мене втішити?" - запитує інженер Ігор Хаджава.

"Немає нічого хорошого в тому, що ми тут… нам нікуди повернутись. Тут немає заводу, немає роботи, немає житла. Тільки ненависть".

Ті, хто залишилися в Маріуполі, розповідають, що Москва звозить робітників з усієї Росії й Середньої Азії, щоб відновити місто.

Але це вже інше місто: вулицям повернули радянські назви, російська окупаційна адміністрація зносить будинки, які обстріляла під час облоги російська армія. Встановлюють російські прапори та проросійські білборди й плакати.

Російський рубль тепер єдина валюта, яку приймають в місцевих магазинах, а в школах впроваджують російські освітні програми. Мешканців змушують отримувати російські паспорти.

39-річний Ігор, здається, більше не боїться долі. Коли на заводі лунають сирени повітряної тривоги, він не йде в укриття, а продовжує працювати.

Після двох місяців життя в облозі у підвалах "Азовсталі" укриттям він більше не користується.

Перебування в майже ідентичному бункері, хоч і в більш безпечному місці, може травмувати, каже Олександр, колишній робітник "Азовсталі".

"Суть укриття в тому, щоб не боятися. Коли спускаєшся вниз, це найбезпечніше місце… але в глибині душі я все одно боюся".

У Маріуполі, за оцінками, 90% житлових будинків пошкоджено чи зруйновано під час облоги російськими військами, з майже півмільйонного міста виїхали близько 350 тисяч людей.

Коли у сусідній будинок влучив снаряд, Олександр і його дружина Юлія сховалися на "Азовсталі".

Подружжя захопило їжу, одяг, документи, свого кота Мейсона та двокілограмовий мішок корму для домашніх тварин.

В укритті вони спали на дерев'яних піддонах, і щоб не думати, намагалися чимось себе зайняти — охороняли виходи, готували їжу, прибирали.

Коли запаси їжі закінчувались, Юлія малювала дітям їхні улюблені страви, і вони гралися, удаючи, що їдять.

Тоді вони не знали, як довго залишатимуться там. Іноді закрадались сумніви, чи побачать вони знову денне світло.

Кам'янське розташоване у значно безпечнішому місці, ніж Маріуполь, - на березі Дніпра.

Але маріупольці кажуть, що пережита облога навчила їх, що завжди треба бути напоготові.

Під час повітряної тривоги Олександр, Іван та інші спускаються в укриття і чекають за товстими металевими дверима, коли їм дозволять повернутися до роботи.

У сусідніх кімнатах є туалети, ліжко та медичне обладнання, пляшки з водою, запаси їжі, телефони, комп'ютери, а також генератор.

"Ми розуміємо, що йдеться не лише про те, щоб сховатися. Треба мати запаси найнеобхідніших речей", — пояснює Іван.

Але жодна підготовка не може повністю розвіяти страхи.

"Ми, звісно, можемо пожартувати і сказати: ми з Маріуполя, нас вже нічого не лякає. Але насправді щоразу, коли ви чуєте сирени повітряної тривоги, вам стає моторошно, і дуже хочеться, щоб усе це скінчилося", - каже Іван.

Востаннє, коли маріупольці бачили своє рідне місто, воно було під постійними обстрілами.

Деякі залишилися, тому що не змогли виїхати через хворобу чи вік, а інші вітали присутність Росії.

Але люди, з якими ми розмовляли у Кам'янському, кажуть, що не повернуться до міста, доки воно залишається під російською окупацією.

"Скільки росіяни не намагаються вдавати, що відбудовують, все одно руїни", — каже дружина Ігоря Каріна про своє рідне місто.

Не маючи змоги милуватися морем, Олександр і Юлія регулярно їздять до Дніпра, сподіваючись, що це їх заспокоїть. Але, кажуть, що це не те саме.

А поки що маріупольці, як і багато інших українських переселенців, намагаються пристосуватися до життя у підвішеному стані. До життя без дому.

Стаття написана за участі Світлани Лібет.